Війна поставила перед українцями та українками шалені виклики.
Участь у боях, поранення, втрата близьких, житла, невизначеність, розлучення чи розлука. Хтось став свідком убивств і руйнувань, хтось пережив насильство, хтось виживав в окупації.
Питання “Ти як?” перестало бути суто питанням. Ми уявляємо, як почуваються близькі, але повторюємо ці слова радше щоби сказати: “я думаю про тебе”, “мені важливе твоє життя”, “я дійсно хочу знати, як ти, – розкажи, виговорись”. “Ти як?” стало символом піклування і небайдужості.
Це питання варто ставити й самим собі. І чесно на нього відповідати. Ще раз – абсолютно чесно! Адже кожен із нас (принаймні, я так точно) відповідав собі: “Та нормально все… знаю, що є ті, кому гірше… не можна проявляти слабкість”. І це в той момент, коли насправді забув, коли елементарно нормально висипався. Легко дратуєшся. Переходиш на крик в спілкуванні. П’єш каву чашку за чашкою, а втома все не проходить.
Це і є ті “тривожні дзвіночки”, на які треба вчасно звернути увагу кожному. Це, як мінімум, дозволить виявити перші прояви стресу, з якими можна справитись ще до того, як наздогнало виснаження. Самостійно, або з допомогою фахівця із психічного здоров’я.
На жаль, в нашому суспільстві слово “психолог” або “психіатр” стає ще одним стрес-фактором, який запускає черговий виток паніки. Адже в Україні досі існує стигма щодо ментального здоров’я. Про це не говорять навіть з близькими. Про це бояться думати. Це соромно. Страшно. “Травма” часів радянської окупації: психічна проблема – вирок людині і всій сім’ї, “ненормальність”. Так не має бути.
Стрес, тривожні думки, паніка, відчуття безпорадності, коли “опускаються руки”, збайдужіння до важливих справ, порушення сну – природні реакції на те, що відбувається, але зменшити їхню інтенсивність і вплив на здоров’я, швидше відновитися можна, якщо знати, як подбати про ментальне здоров’я.
Всеукраїнська програма ментального здоров’я “Ти як” легітимізує в нашому інфопросторі тематику ментального здоров’я і наближає допомогу до українців.
